Геракл Понтор, що цікавився політикою і, як порядний афінянин, зазвичай брав участь у бурхливих суперечках на Зборах, відказав:

— Наша рана кривавить, Діагоре. Насправді наше бажання, щоб Фіви позбулися спартанського ярма, показує, що Афіни нам небайдужі. Так, ми зазнали поразки, але вчиненої зневаги ми не пробачаємо.

— А через що сталася та поразка? Через наш безглуздий демократичний устрій! Якби ми дозволили правити найкращим, а не всьому народу, то мали б тепер імперію…

— Я волію мати невеликі збори, на яких можна кричати, ніж величезну імперію, у якій доведеться мовчати, — відповів Геракл і враз пошкодував, що нема кому записати його влучний вислів.

— А чого це ти мав би мовчати? Якщо будеш серед найкращих, то зможеш говорити, а якщо ні, то чому б тобі спершу не домогтися права бути серед них?

— Бо я не хочу бути серед найкращих, але хочу говорити.

— Але ж ідеться не про твої хотіння, Геракле, а про добробут Міста. Ось приміром, кому б ти довірив кермувати судном? Більшості моряків чи тому, хто найкраще тямить у мореплавстві?

— Тому, хто тямить, певна річ, — відказав Геракл і, помовчавши, додав: — Але тільки тоді, якщо мені дозволять говорити під час плавання.

— Говорити! Говорити! — роздратувався Діагор. — Навіщо тобі право говорити, якщо ти ним майже не користуєшся?

— Ти забуваєш, що право говорити поміж іншим полягає і в праві мовчати, коли нам хочеться. А тепер дозволь мені скористатися цим правом, Діагоре, і закрити цю тему, адже понад усе на світі я не терплю марнувати час, і хоча достеменно не знаю, що це значить, але суперечка з філософом про політику дуже скидається на марну витрату часу. Ти отримав мою звістку?

— Так, і маю тобі сказати, що у Анфіса та Евнея сьогодні вранці немає навчання в Академії, вони будуть у Колоноському [33] гімнасії. Але, Зевса ради, я гадав, що ти прийдеш раніше. Я чекав на тебе у Стої відтоді, як повідчинялися ятки торговців, а вже майже полудень.

— Власне кажучи, я встав удосвіта, але не мав змоги прийти раніше: дещо розслідував.

— Це пов’язано з моєю справою? — пожвавився Діагор.

— Ні, з моєю, — Геракл спинився перед візком продавця солодкого інжиру. — Не забувай, Діагоре, що ця справа — моя, хоча ти й платиш за неї. Я розслідую не причину того начебто страху в очах твого учня, а ту загадку, що її, як мені видається, я зауважив на його трупі. Почому інжир?

Філософ нетерпляче сопів, поки розгадник наповнював невеличку торбинку, яку носив, перекинувши через плече, поверх лляного плаща. Вони знову рушили узвозом.

— І що ти виявив? Можеш мені розповісти?

— Правду кажучи, небагато, — визнав Геракл. — Оголошення на одній з табличок на монументі Героїв-епонімів повідомляє, що Народні збори вчора ухвалили влаштувати на Лікавіті облаву на вовків. Тобі відомо про це?

— Ні, але рішення, як на мене, цілком слушне. Шкода тільки, що для нього потрібна була Трамахова смерть.

Геракл кивнув.

— Я також глянув на список новобранців. Схоже, Анфіса забирають до війська…

— Так, — підтвердив Діагор. — Він саме дійшов ефебового віку. До речі, якщо не поквапимося, то не застанемо їх у гімнасії…

Геракл знову кивнув, але не пришвидшив своєї неспішної, вайлуватої ходи.

— І ще одне: того ранку ніхто не бачив, як Трамах вирушив на полювання, — сказав він.

— Звідки ти знаєш?

— Мені дозволили переглянути списки тих, хто проходив Акарнейською та Філейською брамами, що ведуть на Лікавіт. Слід віддати бодай невелику шану демократії, Діагоре! Ми так прагнемо збирати всілякі відомості, щоб обговорювати їх потім на Зборах, що записуємо ім’я та стан кожного, хто щодня виходить чи заходить до Міста з товарами. Це довгі списки, у яких можна побачити записи на кшталт: «Менакл, торговець-метек, і четверо рабів. Міхи з вином». Ми гадаємо, що це допомагає нам контролювати торгівлю. Тенета й інше мисливське знаряддя так само ретельно вносять до записів. Однак Трамахового імені там нема, і того ранку ніхто не виходив із Міста з тенетами.

— Може, він не взяв їх із собою, — припустив Діагор. — Може, мав намір полювати тільки на пташок.

— Але матері він сказав, що збирається поставити пастки на зайців. Принаймні так мені розповіла вона. Виникає запитання: якщо він хотів полювати на зайців, хіба не логічніше було б узяти з собою раба, який стежив би за пастками й заганяв би здобич? Чому Трамах вирушив сам-один?

— То яка твоя думка? Що він не ходив на полювання? Що з ним був хтось іще?

— Я зазвичай не схильний висловлювати здогади о цій ранковій годині.

Колоноський гімнасій, будівля з широким портиком, розміщувався на південь від агори. Його двоє дверей були оздоблені іменами видатних олімпійських атлетів і невеличкими статуями Гермеса. Усередині сонце люто пражило палестру, прямокутний майданчик без даху, де на спушеній мотикою землі проводили бої з панкратіону. Повітря тут поступалося місцем густому запаху з’юрмлених тіл і ароматичних олій для масажу. Хоч і просторий, гімнасій був переповнений: старші підлітки, голі й одягнені; хлопчики на повноцінному навчанні; пайдотриби [34] в пурпурових накидках і з двійчатими ціпками, що тренували своїх учнів… Через несамовитий галас розмовляти було неможливо. У дальньому кінці, за кам’яною колонадою, були внутрішні криті приміщення — роздягальні, душові й великі кімнати для масажу і натирання ароматичними мастями.

На майданчику саме змагалися два борці: цілковито голі й лискучі від поту, їхні тіла впирались одне в одне, неначе прагнули буцнутись головами; руки м’язистими звоями охоплювали шию суперника; крізь гамір юрби чути було, як борці, наче бики, ревуть від тривалої натуги; слина білими пасмами звисала з їхніх ротів, немов якісь чудернацькі варварські прикраси; боротьба була люта, нещадна, доконечна.

Щойно зайшовши до гімнасія, Діагор смикнув Геракла Понтора за плащ.

— Он він! — голосно промовив філософ і вказав у натовп.

— Аполлоне-світе!.. — пробурмотів Геракл.

Діагор помітив його подив.

— Правда ж, я не перебільшував, коли описував тобі Анфісову вроду? — сказав він.

— Мене вразила не врода твого учня, а той старий, що балакає з ним. Я знаю цього чоловіка.

Вони вирішили провести розмову в роздягальні. Геракл стримав Діагора, що рвучко кинувся до Анфіса, і простягнув йому клаптик папірусу.

— Це запитання, які треба поставити. Розмовляй ти — так я зможу краще обміркувати його відповіді.

Поки Діагор читав запитання, скажений ґвалт, який здійняла юрба, змусив їх обернутися до палестри: панкратист завдав суперникові звірячого удару головою в обличчя. Звук, либонь, чути було в усьому гімнасії: неначе оберемок хмизу затріщав під нестримним копитом величезної тварини. Борець поточився і мало не впав, хоча, здавалося, не так від удару, як від несподіванки: він навіть не здійняв рук до свого обличчя, знесиленого й понівеченого, наче стіна, розтрощена рогами оскаженілого звіра, а лише відступив, широко розплющеними очима втупившись у суперника, немовби той утнув йому несподівану штуку. Тим часом чітка структура його рис нижче очей безгучно руйнувалася, а з губ і великих ніздрів потекла густа цівка крові. Попри це, борець не впав. Глядачі обрáзами під’юджували його дати здачі.

Діагор привітався зі своїм учнем і сказав йому кілька слів на вухо. Обоє рушили до роздягальні, а старигань, що перед цим розмовляв із Анфісом, здивовано розширив очі-онікси, помітивши розгадника. Тіло він мав почорніле і зморщене, наче величезна головешка.

— Клянуся Зевсом і Аполлоном Дельфійським, Геракле Понторе, ти тут! — вереснув він голосом, що звучав так, ніби його грубо проволочили нерівною кам’янистою поверхнею. — Учинімо ж узливання на пошану Діоніса Бромія, бо ж Геракл Понтор, розгадник таємниць, вирішив навідатися до гімнасія!

— Час від часу повправлятися не зашкодить, — Геракл залюбки відповів на його бурхливі обійми: він віддавна знав цього старого раба-фракійця — адже той служив ще його родині — і ставився до нього як до вільного. — Вітаю тебе, о Евмарху, і радий пересвідчитися, що ти такий самий молодий у своїй старості, як завжди.