<sup>— Ти сперечаєшся, наче закоханий.</sup><sup>— Що?</sup><sup>— Ти закохався в дівчину з лілією? — Єленині очі іскрилися сміхом. — Не забувай: вона ж навіть не героїня твору, це ідея, яку ти відтворив своїм перекладом… — і, задоволена тим, що змусила мене замовкнути, вона попрямувала до своїх учнів. Лише раз вона обернулася, щоб додати: — Моя тобі порада — не переймайся своїм перекладом аж до одержимості.</sup><sup>Тепер, увечері, у зручному спокої своєї робітні, я гадаю, що Єлена мала рацію: я лише <i>перекладач</i>. Інший перекладач, поза всяким сумнівом, створить інший текст з іншими словами, що викличуть інші образи. А чому б і ні? Можливо, прагнучи вистежити «дівчину з лілією», я сам створив її власними словами, адже перекладач, у певному розумінні, — теж автор… чи то пак ейдезис автора, як мені подобається думати, — завжди присутній і завжди невидимий.</sup><sup>Так, можливо. Але чому я такий <i>упевнений</i>, що насправді <i>саме</i> дівчина з лілією — приховане повідомлення цього розділу і що її крик про <i>допомогу</i> й застереження від <i>небезпеки</i> — такі важливі? Я дізнаюся, лише перекладаючи далі.</sup><sup>Наразі ж дослухаюся поради Геракла Понтора, розгадника таємниць: «Відпружся… І нехай турботи не позбавлять тебе солодкого сну».</sup>¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
4*
__________
<sup>* Нічний відпочинок творить дива. Я прокинувся з думкою, що в Єлениних словах може бути рація. Тепер, перечитавши третій розділ, я вже не такий упевнений, що «дівчина з лілією» — це ейдетичний образ. Можливо, мене підвела власна читацька уява. Беруся за переклад четвертого розділу. Монтал пише про нього таке: «Папірус понищений, подекуди сильно зім’ятий — немовби стоптаний якимось звіром. Просто диво, що текст дійшов до нас непошкоджений». Оскільки мені невідомо, який подвиг ховається в цьому розділі (бо ж усталений порядок змінено), потрібно бути дуже уважним.</sup>¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Місто готувалося до Ленеїв, зимового свята на честь Діоніса.
Службовці астиномії, щоб прикрасити Панафінейську дорогу, порозкидали по ній сотні квітів, однак несамовитий рух людей і звірів урешті-решт перетворив мінливе розмаїття барв на місиво з потолочених пелюсток. Загодя помістивши оголошення на мармурових табличках на монументі Героїв-епонімів [30] , просто неба влаштовували змагання зі співу й танців, дарма що голоси співців загалом не надто тішили вухо, а танцюристи здебільшого виконували незграбні й шалені стрибки, не слухаючись вказівок, які давали їм гобої. Архонти [31] не хотіли лютити народ і тому не заборонили вуличних розваг, хоч і дивилися на них несхвальним оком. Юнаки з різних демів змагалися між собою у препоганих театральних виставах, а на майданах збиралися юрби, щоб подивитися на несамовиті аматорські пантоміми, що зображали давні міфи. Театр Діоніса Елевтерія відчиняв свої двері як новим, так і визнаним авторам переважно комедій (великі трагедії призначалися для Діонісій), настільки переповнених грубими непристойностями, що зазвичай дивитися їх приходили тільки чоловіки. Скрізь, а надто на агорі й у Внутрішньому Кераміку, з ранку до вечора громадилися крики, галас, регіт, міхи з вином і юрмища люду.
Місто пишалося своїми вільними поглядами, що відрізняли його від варварських народів та навіть інших грецьких міст, а тому раби також мали свято, нехай і значно скромніше: вони їли й пили краще, ніж решту днів, влаштовували танці, а у вельможних домах їм іноді дозволяли відвідувати театр, де вони мали змогу спостерігати за самими собою — акторами, що грали рабів, незграбно глузуючи з людей.
Проте чільне місце на святі займала релігія, і процесії завжди поєднували містичне й дике начало Діоніса-Вакха: жриці несли вулицями грубі дерев’яні фалоси, високо здійнявши їх угору; танцівниці шаленіли в нестямних танцях, що наслідували екстаз менад або ж вакханок — збожеволілих жінок, у яких вірили всі афіняни, хоча насправді ніколи не бачили жодної; чоловіки в масках зображали троїсте втілення бога — у Змію, Лева й Бика, застосовуючи іноді вкрай сороміцькі жести.
Здіймаючись над усім цим галасливим шаленством, Акрополь, Верхнє місто, лишався тихим і незайманим*.
__________
<sup>* Акрополь, де стояли великі храми Афіни, заступниці міста, призначався насамперед для святкування Панафінеїв, хоча, підозрюю, терплячому читачеві про це вже відомо. Привертають увагу ідеї «шаленості» й «незграбності» — імовірно, саме вони є першими ейдетичними образами цього розділу.</sup>¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Уранці того дня — сонячного й прохолодного — трупа незграбних фіванських штукарів дістала дозвіл розважати людей перед Стоєю Пойкіле [32] . Один із них, уже підстаркуватий чоловік, жонглював кількома кинджалами, але раз по раз хибив, і ножі падали на землю з несамовитим металічним брязкотом; інший штукар, здоровенний і майже голий, ковтав вогонь з двох смолоскипів і люто видихав його крізь ніздрі; решта грали мелодій на побитих беотійських інструментах. Після вступу вони наділи маски, щоб показати поетичний фарс про Тесея і Мінотавра. Мінотавра грав велетенський ковтач вогню, він нахиляв голову вперед, мовби наміряючись буцнути рогами, і лякав жартома глядачів, що зібралися довкруги колонади Стої. Зненацька міфічне чудовисько видобуло з торби потрощений шолом і демонстративно натягло його собі на макітру. Усі присутні відразу побачили, що то був шолом спартанського гопліта. Тої миті старий жонглер, що вдавав Тесея, кинувся на тварюку й заходився її гамселити, доки не повалив додолу. Пародія була простенька, і глядачі чудово збагнули, про що йдеться. Хтось вигукнув: «Свободу Фівам!», і актори хором підхопили дикий крик, тимчасом як старий фіванець переможно здіймався над здорованем у звіриній масці. Юрба хвилювалася дедалі сильніше, зчинилося сум’яття. Актори, побоюючись вартових, перервали виставу. Але натовп уже кипів: лунали антиспартанські вигуки, хто провіщав незабарне звільнення Фів, що вже багато років страждали під спартанським ярмом, хто скандував ім’я полководця Пелопіда й називав його Визволителем — за чутками, після падіння Фів він знайшов прихисток у Афінах. Здійнялася несамовита колотнеча, у якій порівну було як давньої ворожнечі до Спарти, так і хмільної та святкової веселої метушні. Нагодилися кілька вартових, але почувши, що крики спрямовані проти Спарти, а не проти Афін, взялися відновлювати порядок без надмірного запалу.
Серед усього цього несамовитого шарварку один-єдиний чоловік стояв нерухомо й видавався байдужим до галасу юрби. Високий і сухорлявий, він був одягнений у скромний сірий плащ поверх туніки і через бліде обличчя й блискучу лисину здавався поліхромною статуєю, що оздоблює вхід до Стої. До нього спокійною ходою підійшов другий чоловік, гладкий і невисокий на зріст — цілковита протилежність першого — із товстою шиєю і гостроверхою головою. Вони коротко привіталися, наче обоє чекали цієї зустрічі, і поки юрба розходилася, а крики, що на ту мить перейшли у брудну лайку, помалу стихали, чоловіки рушили з агори однією з вузьких вуличок, що вели вниз.
— Оскаженілий простолюд лає спартанців на честь Діоніса, — зневажливо мовив Діагор, неоковирно підлаштовуючи свою навальну ходу до важких Гераклових кроків. — Вони плутають сп’яніння зі свободою, свято з політикою. Хіба нас обходить доля Фів чи будь-якого іншого міста, коли ми показали, що нам байдуже навіть до Афін?